Доступ До Суду з Практики ЄСПЛ | Адвокат по Зверненням До Європейського Суду

Що робити якщо суд залишив без руху або повернув апеляційну скаргу? Верховний суд відмовив у відкритті касаційного провадження. Що робити? У даній статті розглянемо критерії оцінки Європейським судом справ людини законності таких рішень. Перечитавши статтю Ви зможете зпроектувати свою ситуацію на підхід ЄСПЛ.


Загальні принципи стосовно доступу до суду


У справі «Голдер проти Сполученого Королівства» було визначено, що право на доступ до суду є одним з аспектів права на суд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції.

(Golderv. the United Kingdom) (від 21 лютого 1975 року, пп. 28-36, серія A.

№ 18)

У цій справі Суд визнав право на доступ до суду як невід’ємний аспект гарантій,

закріплених у статті 6, пославшись на принципи верховенства права та недопущення свавілля, покладені в основу більшості положень Конвенції.

Так, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру

(«Роше проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United

Kingdom) [ВП], № 32555/96, п. 116, ЄСПЛ 2005-X;

«З та інші проти Сполученого Королівства» (Z and Others v. the United Kingdom) [ВП], № 29392/95, п. 91, ЄСПЛ 2001-V;

«Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) [ВП], № 15869/02, п. 54, ЄСПЛ 2010; та

«Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії» (Lupeni Greek

Catholic Parish and Others v. Romania) [ВП], № 76943/11, п. 84, ЄСПЛ 2016 (витяги)).


Право на доступ до суду повинно бути:

1) практичним

2) ефективним,

а не «теоретичним чи ілюзорним»

(«Беллє проти Франції» (Bellet v. France), від 4 грудня 1995 року, п. 36, серія A № 333-B).


Це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд

(«Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany )[ВП], № 42527/98, п. 45, ЄСПЛ 2001-VIII,

«Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії», п. 86).


Проте право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, і таке регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб

(«Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], № 36760/06, п. 230, ЄСПЛ 2012).


Визначаючи так регулювання, Договірні держави користуються певною свободою

розсуду. Попри те, що ухвалення остаточного рішення щодо дотримання вимог Конвенції є повноваженням Суду, він не повинен підміняти оцінку, зроблену національними органами, будь-якою іншою оцінкою того, що може бути кращою політикою у цій сфері. Тим не менше, обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, який залишається для особи, у такий спосіб або в такій мірі, щоб сама суть права була порушена.

Крім того, обмеження не буде сумісним з пунктом 1 статті 6, якщо воно:

- не переслідує легітимну мету та

- якщо відсутнє розумне співвідношення пропорційності між засобами, що використовуються, і метою, яка має бути досягнута

(«Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії», п. 89, з подальшими посиланнями).


Суд також підкреслює, що до компетенції Суду не належить розгляд стверджуваних помилок щодо питань фактів або права, які допустили національні суди, якщо тільки такі помилки не порушили права та свободи, що захищаються Конвенцією

(«Гарсія Руіс проти Іспанії» (García Ruiz v. Spain) [ВП], № 30544/96, п. 28, ЄСПЛ 1999-I;

«Перез проти Франції» (Perez v. France) [ВП], № 47287/99, п. 82, ЄСПЛ 2004-I).


Зазвичай Судом не переглядаються такі питання, як вага, що надається національними судами певним доказам або висновкам чи оцінкам, які перебувають у них на розгляді. Суд не має діяти як четверта інстанція, а тому не ставитиме рішення національних судів під сумнів на підставі пункту 1 статті 6

Конвенції, якщо їхні висновки не можна вважати свавільними або явно

необґрунтованими

(«Бочан проти України (№ 2)» (Bochan v. Ukraine) (№ 2) [ВП], № 22251/08, п. 61, ЄСПЛ 2015).


Загальні принципи щодо доступу до судів вищої інстанції та обмеження ratione valoris, що застосовуються у цьому відношенні

Стаття 6 Конвенції не зобов’язує Договірні держави створювати апеляційні чи касаційні суди. Проте якщо такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6, наприклад, у тій частині, в якій вона гарантує учасникам судового процесу ефективне право на доступ до суду, який вирішить спір щодо їхніх прав та обов’язків цивільного характеру

(«Андрєєва проти Латвії» (Andrejeva v. Latvia) [ВП], № 55707/00, п. 97, ЄСПЛ 2009; ««Леваж Престасьон Сервіс» проти Франції» (Levages Prestations Services v.France), від 23 жовтня 1996 року, п. 44, Збірник постанов та рішень 1996-V;

«Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії» (Brualla Gómez de la Torre v. Spain), від 19 грудня 1997 року, п. 37, Збірник 1997-VIII,

«Анноні ді Гуссола та інші проти Франції» (Annoni di Gussola and Others v. France), №№ 31819/96 та 33293/96, п. 54, ЄСПЛ 2000-XI).


Проте завдання Суду полягає не в тому, щоб висловлювати думки щодо прийнятності або неприйнятності обраної Договірними сторонами політики, що визначає обмеження доступу до суду; його завдання обмежується визначенням того, чи має їхній вибір у цій сфері наслідки, які відповідають Конвенції. Аналогічним чином, роль Суду полягає не в тому, щоб вирішувати спори щодо тлумачення національного законодавства, яке регулює такий доступ, а радше, щоб з'ясовувати, чи є наслідки такого тлумачення сумісними з Конвенцією

(«Платаку проти Греції» (Platakou v. Greece), № 38460/97, пп. 37-39, ЄСПЛ 2001-I;

«Ягтзілар та інші проти Греції» (Yagtzilar and Others v. Greece), № 41727/98, п. 25, ЄСПЛ 2001-XII;

«Булфрахт Лтд» проти Хорватії» (Bulfracht Ltd v. Croatia), № 53261/08,

п. 35, від 21 червня 2011 року).


При цьому слід ще раз зазначити, що спосіб застосування пункту 1 статті 6 Конвенції до апеляційних та касаційних судів залежить від особливостей судового провадження, про яке йдеться, і необхідно враховувати всю сукупність процесуальних дій, проведених в рамках національного правопорядку, а також роль судів касаційної інстанції в них; умови прийнятності касаційної скарги щодо питань права можуть бути суворіші, ніж для звичайної скарги

(«Леваж Престасьон Сервіс» проти Франції», п. 45;

«Бруалья Гомес де ла Торре проти Іспанії», п. 37;

«Козліца проти Хорватії»(Kozlica v. Croatia), № 29182/03, п. 32, від 2

листопада 2006 року;

«Шамоян проти Вірменії» (Shamoyan v. Armenia), № 18499/08, п. 29, від 7 липня 2015 року).


Що стосується застосування встановлених законодавством обмежень ratione valoris доступу до судів вищої інстанції, Суд повинен у різній мірі враховувати деякі додаткові фактори, а саме:

  1. передбачуваність обмеження,

  2. на кого саме – заявника чи державу-відповідача мають покладатися негативні наслідки помилок, допущених під час провадження, які призвели до того, що заявнику було відмовлено у доступі до верховного суду

  3. чи можна стверджувати, що ці обмеження пов’язані з «надмірним формалізмом»

(«Гарзічіч проти Чорногорії» (Garzičić v. Montenegro),№ 17931/07, пп. 30-32, від 21 вересня 2010 року;

«Добріч проти Сербії», пп. 49-51;

«Йовановіч проти Сербії», пп. 46-51;

«Егіч проти Хорватії» (Egić v. Croatia), № 32806/09, пп. 46-49 та 57, від 5 червня 2014 року;

«Компанія «Сосьєдад Аноніма дель Усьєса проти Іспанії» (Sociedad Anónima del Uciezav. Spain), № 38963/08, пп. 33-35, від 4 листопада 2014 року;

«Хасан Тунч та інші проти Туреччини» (Hasan Tunç and Others v. Turkey), № 19074/05, пп. 30-34, від 31 січня 2017 року).


Саме національний верховний суд, якщо цього вимагає національне законодавство, повинен оцінювати те, чи досягнуто передбачений законодавством поріг ratione valoris для подання скарги саме до цього суду.


Відповідно, в ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволяло йому відфільтровувати справи, що надходять до нього, верховний суд не може бути зв’язаний або обмежений помилками в оцінюванні зазначеного порогу, яких припустилися суди нижчої інстанції при визначенні того, чи надавати доступ до нього («Добріч проти Сербії», п. 54).


1. Вимога щодо передбачуваності обмеження

Що стосується першого з вищезазначених критеріїв, в низці випадків Суд надає особливої ваги тому, чи слід вважати процедуру касаційного оскарження, якої слід дотримуватися, передбачуваною з точки зору учасника судового процесу. Це робиться з метою встановлення того, чи не порушувався санкцією за недотримання зазначеної процедури принцип пропорційності

(Mohr v. Luxembourg) (рішення), № 29236/95, від 20 квітня 1999 року;

«Ланшютцер ГмбХ» проти Австрії» (Lanschützer GmbH v. Austria)

(рішення), № 17402/08, п. 33, від 18 березня 2014 року;

«Генріуд проти Франції» (Henrioud v. France), № 21444/11, пп. 60-66, від 5 листопада

2015 року).


Узоджена національна судова практика та послідовне застосування цієї практики, як правило, задовольняють критерій передбачуваності стосовно обмеження доступу до суду вищої інстанції